Оця земля так перемита кров’ю,
Немов дощем черемха у маю.
І Батьківщино! Птахами з гніздов’я
У пам’ять відлітали ми твою.
Лежать пліч-о- пліч брат побіля брата.
Корінням стали їхні голоси.
Кричать мовчанням давні експонати,
І криком тим відлунюють ліси.
Ми слухаєм… А на стіні напроти,
В кашкеті й портупеї, як завжди.
Нам Руднєв усміхається на фото,
А поруч син, живий і молодий.
Як вірилося комісару й сину!
З примружених очей — таке тепло!
Заждіть, екскурсоводе, на хвилину,
А може, й справді смерті не було!
«Вічний вогонь». Поезії. Київ. 1975
