В этом году исполняется 120 лет со дня рождения Владимира Николаевича Сосюры, выдающегося украинского советского поэта, лауреата Сталинской премии первой степени. Сам будущий классик украинской поэзии родился в Дебальцеве. Его же мать — Антонина Даниловна Локотош — была родом из Луганска.
Владимир Сосюра обогатил украинскую поэзию прекрасными образцами интимной и патриотической лирики. Многие стихотворения поэта посвящены героической борьбе за власть Советов на Восточной Украине. Не обошел своим вниманием Сосюра и тему Великой Отечественной войны, во время которой он был фронтовым корреспондентом.
Сегодня же мы вспоминаем проникновенные строки поэта, посвященные своей малой родине — Донеччине и Луганщине, глубокую связь с которой он чувствовал на протяжении всей своей жизни.
З поеми «Червона зима»
ІІІ
Колеса тупо б’ють… по рейках перебої —
Вже міст через Донець давно прогуркотів…
Стою біля дверей — і дихає сосною
квиління вітрове про весни юних днів…
Рубіжне… знову путь… Володине… Кабаннє —
нарешті Сватове, і крикнув потяг: “Стій!”
Сходили на базар, помилися у бані, —
я вірші став писать під вечір золотий —
Писав чомусь про смерть, неначе знав, що ніччю
раптовий стрілів блиск вогку прониже тьму…
Й ми знов підем на бій за владу робітничу…
О, не забуть мені Червону ту зиму!
V
І знов Донеччина… і вітер верби хилить…
Й не віриться, що знов побачу я село,
давно покинуте, таке до болю миле…
Але багато з нас додому не прийшло…
І м’яко сніг рипить… іду тривожним кроком…
Така знайома путь з дитинства ще мені…
Тут рвали восени ми глід червоноокий,
тут рвав я квіти чар кохання восени…
Вясе станція… завод… і рейки заблищали
під безліччю огнів… Ось робітничий клуб…
І в небо простяглись і небо запутляли
незчислені ряди високодимних труб —
Скінчилась вистава… з воріт виходять люди…
О, скільки, скільки тут знайомих милих лиць!
Чого ж тепер мені так тоскно й давить груди,
чого ж холодний сум ці хвилі принесли?..
VIII
Широко розляглось з важким гарчанням місто…
і вітер з моря шле солоний теплий дух…
і виснуть ліхтарі, як золоте намисто,
що заквітчали ніч безсоромну й руду…
Каштани по боках… каміння душу давить…
на вулицях вузьких прискорено йдемо.
Недавно тут були і греки, і зуави,-
справляв тут капітал свій золотий содом…
І чітко мірний крок ряди сотень хитає…
І сам собі здаюсь таким міцним, міцним…
Здається, я і є, і мов мене немає,
то “я” моє злилось з народу “ми” святим.
Прискорено йдемо за днем золотокрилим,
туди, де криці дзвін напружено гуде…
І маком прапори колони рясно вкрили —
і квітне маком бій, гарячий бій сердець…
******
Як я люблю тебе, мій краю вугляний,
твій кожний камінець, твою билину кожну,
де я пішов на бій за щастя в даль тривожну,
що снилося мені в заграві заводській…
Коли доводиться в краях твоїх бувати,
од щастя плачу я, і плачу, і сміюсь…
Щоб сили для пісень джерельної набрати,
я серцем до землі донецької тулюсь.
Ті верби над Дінцем, що я повз них проходив,
і рейок димний дзвін, і шахти на горі,
куди біжать, біжать вагончики з заводу,
смуглява дітвора, щасливі матері…
Це там, це там, це там зростали ми й любили,
і я горджусь, що я землі моєї син,
де силу мускулів машини замінили,
щоб назавжди забув шахтар про кайла дзвін,
Щоб він злетів орлом в простори наукові,
щоб шлях пізнав до зір не тільки у піснях.
Я шлю тобі слова безмірної любові,
донецький краю мій, на твій громохкий шлях.
Цвіти, сіяй, грими! Чаруй життя красою
і прокладай нову, іще не знану путь!
В майбутнє ідучи веселою ходою,
у щасті про свого поета не забудь.
*****
Шахти, терикони,
заводські вогні…
Місяць в травах тоне…
І пісні, пісні…
Доля ти піснярська,
доленько моя!
Сторона шахтарська,
син твій, син твій я!
Там, де обрій, в полі
неба мрійна гать.
Золоті тополі
за Дінцем шумлять.
Про крейдяні гори
не забуду я,
де молилась зорям
матінка моя.
Піснею лечу я
над простором нив,
землю я цілую,
по якій ходив.
Кров моя вирує
в жилах, наче спів…
Землю я цілую,
ту, що полюбив.
